Історія храму

1.1.         Особливості споруди собору

Скінчився морок, зникає пітьма,

Зазорів вже свободи час!

Та наші душі тривога пройма…

Дай нам боже, пізнати нас

Дай у серці возвести храм,

спокути гріх,

Освятити нове життя для нас,

для всіх!

О.Забарний

Стрітенський собор розташований на розі вулиць Галаганівської та Соборної (за радянських часів Орджонікідзе і Радянської) (додаток В). В  його приміщенні до 2007 року знаходився Прилуцький краєзнавчий музей (додаток Г).

Відповідно до записів клірової книжки Полтавської єпархії на 1902 рік церква була побудована у 1889 році[4,с.240]. Це була споруда мурована за типом – тринефна базиліка зведена на цегляному фундаменті. Із північного боку стояла металева огорожа: кована, ажурної роботи (додаток Д).

Площа храму – 415,81 кв.м.

Вівтар – 65,24 кв.м.

Молитовна зала – 312,57 кв.м.

Передня – 16,55 кв.м.

Кімната – 10,43 кв.м.

Стіни цегляні у 3-4 цеглини. Над головним західним входом були розташовані три бані (не збереглися), які з відповідними об’ємами утворювали струнку пірамідальну композицію. Ще одна невелика баня вінчала східну частину центрального нефу. Зліва і справа над головним входом з цегли викладені два хрести, а по середині центральної бані знаходилась ікона “Сретения”.

Собор мав два яруси, споруда вкрита покрівельною сталлю.

Дах центральної частини храму дерев’яний, двоскатний — висячі стропила, дах середньої частини вівтаря — дерев’яний по перекриттю цегляного куполу.

Над приміщенням притвору перекриття між ярусами: циліндричний звід у 1,5 цеглини, над середньою частиною вівтарного приміщення куполоподібне перекриття, цегляні і дерев’яні перекриття поштукатурені. Чудова кам’яна споруда була побудована разом із дзвіницею. Дах дзвіниці дерев’яний, куполоподібний, з сталевою обриштовкою під залізною покрівлею, був увінчаний хрестом висотою 2 м.

Підлога у всіх приміщеннях була дерев’яною, на лагах по цегляних стовпчиках. Вікна дерев’яні, з двійними глухими переплетами і криволінійними верхніми поясами. Між переплетами вставлені металеві грати. В церкві завжди було достатньо світла, яке падало з верхніх невеликих вікон та з нижніх більших.

Головні вхідні двері у притвор і запасні у лівому крилі середньої частини храму дерев’яні, двопільні, були обшиті залізом і постеклені. У північному крилі для входу на хори знаходилися дерев’яні східці, а з хорів на дзвіницю  вела дерев’яна драбинка.

В архітектурному плані Стрітенський собор нагадує Прилуцьку церкву Іоана Предтечі, Свято-Вознесенську церкву смт. Корюківка та Покровську церкву село Заудаївка (додаток Е).  Але історичну довідку про Стрітенський собор на цьому закінчувати рано. Час і люди самі вносять доповнення за відсутністю документів.

В 1960 році приміщення Стрітенського собору в черговий раз було передано краєзнавчому музею. Працівники музею, щоб збільшити приміщення для зберігання музейного майна надумали зробити під час ремонту підвал, який був відсутній в церкві. Була запрошена група геологів, щоб зробити необхідні дослідження, які обов’язкові в таких випадках.

Геологи стали бурити шурф під квадратними колонами, на які опиралися  арки. Але що це таке? Бурять 1 м і зустрічають цеглу, 5 м — те ж саме, а приблизно на десятиметровій глибині вони зупинилися (щоб шурф не вплинув на споруду), але до шару землі так і не дійшли, скрізь була цегла. Ось тоді і з’ясувалося,що для будівництва Стрітенського собору було вибране невдале місце розташування. В цьому місці, в давнину, проходило русло річки Мухівець, притоки Удаю, яку використовували для наповнення захисних ровів давнього міста — фортеці. І коли почали готувати місце для будівництва церкви, будівники натрапили на плавуни. Будівникам довелося замість стрічкового фундаменту рити глибокий котлован і заповнювати його цеглою, інше на рівні плавунів було неможливе. Але на скільки метрів в глибину зроблений котлован, заповнений цеглою, так і невідомо. А ось цегла, з якої побудована церква та котлован невисокої якості, стало відомо. Так можна зробити висновок, що споруда тримається завдяки дуже товстим стінам.

Про це розповідав учням нашої школи  Юрій Федорович Гайдай, бувший головний хранитель музею, під час однієї з екскурсій. Він також розповідав, що не тільки котлован з цеглою здивував працівників музею, але й шар землі, який був накиданий поверх котловану. В ньому були знайдені археологічні знахідки: вироби з гутного скла епохи середньовіччя, вироби з кераміки різних періодів, починаючи з домонгольських часів і до кінця ХІХ ст., так як шари землі були перемішані при закладенні котловану.

Як згадують старожили нашого міста, Стрітенський собор  відносився до теплих храмів. Тут були печі, а над дахом піднімалися високі гарні димарі.

1.2.         Церковно-приходська школа та житло настоятеля храму

За собором знаходилось приміщення церковно-приходської школи.

Журнал «Полтавские Епархиальные ведомости», 1913 р. надає нам можливість ознайомитись із святкуванням 50-річного ювілею Прилуцького благочинного протоієрея Миколи Галабудського, який служив у соборі: «10 листопада 1913 року в соборі м. Прилуки проходило вшанування Галабудського з нагоди 50-річної служби. Його вшанувало духовенство, дворянство, міська дума, гімназія, училищна рада. Інспекція Народних училищ, Рада жіноцької гімназії та прихожани.

За сумлінну працю дворянство подарувало йому золотий хрест із золотим ланцюжком, прикрашений коштовними камінцями. Духовенство округи – привітальний лист і святу ікону Миколи Чудотворця. Прихожани подарували посох, цінні подарунки та ікони. Микола Галабудський, починаючи з 1885 року, відкривав у місті і селах перші приходські школи, зробивши богоугодну справу в розвитку православ’я на Прилуччині.»

На 1911 рік у Прилуцькому благочинні нараховувалось більше 50 церковно-приходських шкіл. У роки радянської влади всі були закриті. Протягом десятиліть у приміщенні Прилуцької жіночої школи Стрітенського собору  була розміщена міська зберігальна каса, а останні роки відділ служби охорони МВ УМВС Чернігівської області. Зараз це приміщення не використовується, знаходиться на межі руйнування.

Мабуть прийшов час відродити це приміщення як духовну культурно – освітню установу.

До нашого часу збереглась ще одна споруда, пов’язана з історією Стрітенського собору. Це будинок, де жив В. Подольський – настоятель храму.

Довгий час, в дореволюційний період і після, настоятелем церкви був Подольський В. Отця Василя шанували прихожани, він викладав в парафіяльній школі. Жив отець Василій неподалік від церкви.

Будинок з мезоніном зберігся до нашого часу, а йому вже більше ста років. Сьогодні це сучасний будинок по вулиці Київський 347.

Зараз тут живуть люди, які тільки пам’ятають з розповідей старожилів, яких вже нема на цьому світі, про колишнього священика. Найстарша мешканка цього будинку розповіла, що ще 50 років тому, коли вона тільки переїхала до цього будинку, старенькі сусіди розповідали з шаною про отця Василія та його рідних. Наприклад: одну з кімнат дому люди називали “христівською”. Тут отець Василій хрестив людей, якщо не встигав цього зробити в церкві. В Подольського була дочка Віра. Віра Василівна стала прекрасним музикантом. Акомпонувала співачці  з Москви, славетній Неждановій, з якою товаришувала.

 ЛІТОПИС ЖИТТЯ СВЯТОГО ХРАМУ

2.1. Будівництво та освячення Стрітенського собору

В середині 80-х років XIXст. до громадських будівель м. Прилук належали 7 церков [3, с. 612]. Соборна церква, мурована, тепла, з трьома престолами — в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці, Олександра Невського і Великомучениці Варвари, закладена у 1806 р., освячена у 1817 р. (престольні свята 8 вересня, 30 серпня, 4 грудня). Спасо-Преображенська церква, мурована, холодна, з одним престолом (6 серпня) і Миколаївська, мурована, тепла, теж з одним престолом (6 грудня). Різдва Іоана Предтечі церква – мурована, тепла, з дзвіницею, з двома престолами: Різдва Іоана Предтечі й “особо чтимой иконы Матери Божей Троеручици” (24 червня і 1 жовтня), церква побудована у 1865 р. на новому місці. Кладовищенська церква, мурована, тепла, з дзвіницею, з одним престолом Всіх святих, побудована на початку 40-х років на утримання купця Андрія Чайкіна. В 30-ті роки XX ст. зруйнована. Трьохсвятительська церква, дерев’яна, холодна, з дзвіницею, в ім’я трьох святих: Василія Великого, Григорія Богослова й Іоана Златоуста, з одним престолом (30 січня), в сучасному вигляді церква побудована у 1879 р. У 1862 р. по кількості прихожан (2850 чол.) вона знаходилася на першому місці в Прилуках і на другому місці серед інших міських церков Полтавської губернії.

Сьомою була Стрітенська церква (додаток Ж). Нову теплу кам’яну церкву, вартістю 60 тисяч рублів золотом заклали в Прилуках на Базарній площі в 1883 році. Як тоді зазначалося в одному з документів, церква “своєю красотою, благолепием и удобствами будет прекрасным памятником усердия жителей города Прилук, в каковом городской голова Дедин (Іван Васильович) имеет почетную долю участия и как жертвователь, и как ходатай и представитель общества”. Будівництво храму закінчено 1889 року.  Храм збудовано в пам’ять імператора Олександра ІІ, останнього реформатора на російському престолі, який помер після шостого замаху, організованого терористами – революціонерами 1 березня 1881 року.

Собор мурований, теплий, з двома престолами 2 лютого і 21 листопада за старим стилем. Відповідно храмові свята: Стрітення (Стрічення) 15 лютого та Введення в храм Пресвятої Богородиці 4 грудня. Храмову ікону в срібній ризі із позолотою «Сретение Господне» пожертвував собору мешканець міста Кислий [5, с. 173]. На ній зображено момент зустрічі благочестивого праведника Сімеона, одного із перекладачів Священного Письма, з Іісусом Христом, якого Пречиста Богородиця принесла в Ієрусалимський храм на сороковий день після народження для посвячення Богу (додаток З). Сімеон майже 300 років чекав цього пророцтва і, взявши на руки Младенця Іісуса, славлячи Бога сказав: «Ныне отпущаеши раба Твоего, Владыко, по глаголу твоему с миром; яко видеста очи мои спасение Твое, еже еси уготовал пред лицем всех людей, – свет во откровение языков, и славу людей Твоих израиля», що означало: «Теперь Ты Владыко, отпускаешь меня, раба Твоего (из этой жизни в другую), по слову Твоему (как обещано Тобою мне), с .миром (спокойно), потому что глаза мои увидели то спасение, которое Ты приготовил для всех людей» [1, с. 73].

Стрітення (тобто зустріч) Богомладенця Христа Сімеоном – це і зустріч Старого і Нового завітів: даного єврейському народу Закону Божого і нового, вищого Закону Божественної любові принесеного у світ Іісусом Христом.

Є і інше, народне тлумачення свята Стрітення [7, с. 75]. В Україні цей празник особливо шанувався. Селяни намагалися не працювати, а стежити за погодою, бо «лютий до березня в гості приїжджає», щоб «на Стрітення зимі з весною зустрітися». Хто кого переборе, то такою, вважали, й буде погода до початку березня.

У народній уяві Зима — це стара баба в полатаному кожушку, приношених шкарбанах та дірявій хустині, поточеній мишами, через дірки якої витикаються сиві пасма волосся. За плечима в неї теліпається зморшкува­та напівпорожня торбина, а в руках пощерблене горнят­ко, наповнене льодом.

У такій уяві начебто Зима на Стрітення виходить на­встріч Літові ( в деяких варіантах — Весні) – симпатич­ній юнці; в неї нова, помережана кольоровими узорами сорочка та зелена плахта. В руках у дівчини серп і жмут збіжжя. Перед тим, як розпочнеться двобій, між ними відбувається діалог:

–                                                                                           Боже, поможи тобі,   Зимо! — звертається Літо.

–                                                                                           Дай, Боже, здоров’я! — відповідає Зима.

–                                                                                           Бач, Зимо, – дорікає Літо, – що я наробило і на­ працювало, ти, сливе все поїла й попила!

Після такої прелюдії, як стверджує відомий переказ, міжними відбувається сутичка, яка триває протягом дня ( щоправда, за народним календарем Зима з Літом зу­стрічаються ще раз — на Анни, тобто 22 грудня, щоб та­кож позмагатися між собою, але основне двоєборство припадає на лютий). Звідси й народна назва — Стрітення чи Стрічення.

2.2. Доля собору в ХХ  столітті

Доля Стрітенського собору невід’ємна від долі України. У часи української революції частина українського духовенства вирішила розірвати зв’язки з Москвою і утвердити церкву в Україні як незалежну, тобто – автокефальну. 1918 року була створена Всеукраїнська церковна рада. 21 жовтня 1921 року під час Собору рада проголосила ухвалу про створення УАПЦ і обрала митрополитом Василя Липківського. Нова церква швидко зростала. У 1924 році вона вже мала понад 1100 парафій та мільйони віруючих [2, с. 3].

В Прилуках парафіяни Стрітенської церкви, в числі яких було багато української інтелігенції, виявили бажання перейти до УАПЦ. 2 березня 1927 року міська рада прийняла рішення про реєстрацію статуту релігійної громади УАПЦ при Стрітенській церкві та про передачу їй самої будівлі церкви і культового майна. Вирішено також, що дзвіниця собору Різдва буде у спільному користуванні громад собору та Стрітенської церкви (додаток К).

Та це продовжувалось недовго. 5 липня 1929 року були зняті хрести з українського Стрітенського собору за постановою Президії окрвиконкому від 12 квітня того ж року. В ній йшлося про те, що більше 60% мешканців міста визнали за необхідне відібрати Стрітенський собор у громади віруючих для використання його під музей та книгозбірню, що біля 50 головних фундаторів вийшло із релігійної громади, та що релігійна громада не виконує умов про ремонт приміщення собору, що загрожує цілковитому зруйнуванню приміщення. І остаточний вирок:”… вилучити Стрітенський собор з користування громади віруючих, передавши його міськраді для використання приміщення собору під музей та книгозбірню” [5, с. 174].

На сторінках “Правди Прилуччини” за 1929 — 1930 р.р. є велика кількість статей під гаслами “Пролетарський рух проти релігії”, “Колективно повикидали ікони” та інші. Не минуло це і Стрітенського собору. В музеї збереглася фотографія, яка відображає факт вилучення хрестів з куполів церкви. (Додаток Л) Ще більшої трагедійності надало те, що це відбувалося з проведенням мітингу, на очах людей, які можливо, ще вчора її відвідували.

Історію церкви і краєзнавчого музею не можна розглядати окремо одне від одного, так як їх історичні долі тісно переплелися (додаток М). В кінці 1919 року на Прилуччині закінчилася громадянська війна, полишивши після себе розруху. І в цей час 21.12.1919 року, в одній з кімнат Земського Дому по вулиці Скоропадській (нині вул. Бособрода), було урочисто відкрито музей під назвою “Повітовий музей Прилуччини”. Першим директором музею став Капустянський І.Н. Музейна збірка була невеликою, але цікавою. Потім, протягом декількох років, музей не мав постійного приміщення.

В 1930 році, у зв’язку з ліквідацією округів, музей перейменували в краєзнавчий і перевели у приміщення Стрітенського собору, який на той час закрили. Це був час розквіту музею під керівництвом Маслова Василя Івановича. Професор Маслов В.І. – людина інтелігентна, високоосвічена і культурна, своєю самовідданою працею створив у Прилуках один з кращих на той час музеїв України. Він по крупинці зібрав неоціненні скарби Прилуччини в розгромлених поміщицьких маєтках, у відібраних у людей, а потім покинутих напризволяще, церквах і монастирях, у селянських хатах [2, с. 3].

В 1927 році на сторінках “Правди Прилуччини” В.І.Маслов писав про свою пошукову роботу. Пощастило лише сокиринському палацові Галаганів зберегти багато матеріалу, наприклад речі української старовини : вертепи з ляльками, козацьке озброєння, коштовний кришталевий та порцеляновий посуд, старовинні меблі ХVIII та поч. XІХ ст., закордонні гравюри Рафаелевських картин, оригінали картин таких художників, як О. Іванов, Л. Жемчужников, І. Соколов, Афанасьєв, Трутовський, Лягоріо, Раух, Штернберг та інші (“Правда Прилуччини” 28.11.1927 року № 58, стор.3).

У вересні 1941 року до Прилук вступили завойовники. Місто принишкло, мовби затаїлось, серед базарної площі чорнів вікнами з вибитими шибками Стрітенський собор, з великим замком на грубезних дубових дверях, за якими відсвічували на вогких стінах золоченими рамами старовинні картини і портрети, сяяли незайманою білизною мармурові Амури і Психеї з далекої Італії, тьмяніла на стінах козацька зброя.

Церковна община, священник Кам’янецький П.Ф., звернулися до місцевої влади дозволити відкрити церкву до свята Різдва [5, с. 175]. Німці дозволили віруючим зайняти Стрітенський собор, але перед цим вирішили його оглянути. “ Те, що вони побачили у стінах церкви, здивувало і навіть, вразило їх, бо не чекали десь у глушині в українському провінційному містечку зустрілися з шедеврами світового мистецтва, достойними галерей Дрездена, Відня чи Лувру. Музейні колекції завойовники оголосили військовим трофеєм і наказали перевезти з церкви, до іншого приміщення, та й ще оберігати, як цінності, що належать рейху” – писав на сторінках газети “Скарбниця” 1996 року № 12, краєзнавець Риженко А. Ці матеріали у нього зібрані на основі розповідей очевидців тих подій.

В газеті «Вісті Прилуччини», яка виходила в період окупації, зустрічаємо інформацію про повернення собору віруючим і переведення краєзнавчого музею в інше приміщення по вул. Переяслав-Хмельницькій 12 у будинок засновника тютюнової фабрики Рабіновича, власність якого була націоналізована після революції. У соборі було проведено поточний ремонт, встановлено іконостас. Було вирішено питання про устаткування церковного майна. «У 1942 році 25 жовтня одержано від Прилуцького архіву богослужбових книг для церков м. Прилук – 378 екземплярів. Мінея за жовтень 1778, мінея за вересень 1766, євангеліє за 1763 рік, служебник – 1765 рік, требник – 1732 рік, часослов – 1764 рік, євангеліє – 1690 рік, апостол – 1695,  євангеліє – 1701 рік, апостол – 1695 рік…» [5, с.177].

7 січня 1942 року розпочалася служба Божа в оновленому храмі. Відправляли службу отець Леонід Туницький та отець Петро Каменецький. У газеті «Вісті Прилуччини» є відомості про відвідання собору представниками місцевої німецької військової комендатури, про виготовлення лампад фабрикою бляшаних виробів та видання «Православного християнського календаря» на 1943 рік. Газета виходила три рази на тиждень тиражем 6025 примірників вартістю 30 копійок за один примірник. Головним редактором був Ф. Харченко [5, с. 178].

Повоєнна історія собору тісно пов’язана з історією краєзнавчого музею. У 1960 році Стрітенський собор був закритий і переданий під краєзнавчий музей рішенням облвиконкому від 1 січня 1962 року. Стрітенський приход розпався, частина віруючих пішла в Сорочинську Миколаївську церкву, друга частина – в Трьох-Святительську церкву шукати собі втіху у слові Божому. Із собору зняли металеву ковану огорожу, провели перебудову внутрішньої частини храму: храм розчленували на два поверхи. На фасаді собору проглядалися два хрести, їх заставили портретами вождів світового пролетаріату Карла Маркса і Володимира Леніна.

2.3. Церква і люди

Чорні дні для служителів церкви і для музею почалися в післявоєнні роки.

Черговий раз радянська влада здійснила репресії проти служителів церкви. Доля священика Каменецького Петра Федоровича трагічна. Народився він в 1887 році в с. Петрівка Малодівицького району. Закінчив духовну семінарію в м. Полтаві. До м. Прилуки разом з родиною переїхав в 1922 році, був глибоко віруючим, проти совісті не йшов, за що і постраждав. Перший раз був репресований у 1930 році на 3 роки з відбуванням покарання під Архангельськом, працював на лісосплаві. Вдруге в 1944 році. Військовий трибунал НКВС Чернігівської області 22 вересня 1944 року засудив Каменецького П. Ф. по статті 54 п 2 УК УРСР до десяти років позбавлення волі з обмеженням в правах на 5 років за те, що відкрив церкву під час окупації і проводив антирадянську агітацію [5,с. 174]. А ось витяг із свідчень Каменецького П. Ф. “…я считал себя ни в чем невиноватым, когда я был репресован в 1930 году. Считаю себя ни в чем не виноватым и сейчас. Кроме того, считаю, что отдельные лица не правильно проводят законы Советской власти” (за матеріалами Куриленка М.І.)

В Прилуках проживала дочка Каменецького П. Ф. Крицька Олександра Петрівна, 1916 року народження, по вул. Карла Лібнехта, 124 кв. 6 з родиною. Вона не лаяла владу, але біль за батька лишився на все життя. Як діти репресованих, вони з сестрою не змогли одразу вступити до вузу, а тільки через 6 років вона вступила на фармацевтичний  факультет Харківського інституту. Тут, в Харкові, вона ходила на зустрічі до батька, який відбував покарання в цьому місці. Зустрічі були недовгі, розмови тихі, короткі. Після навчання вона повернулася до Прилук, де 38 років відпрацювала в аптеках міста. А батько, після покарання, повернувся додому хворим. Він з жінкою переїхав до с. Андроніки Чернігівської області, де служив в церкві, а невдовзі і помер. Там його і поховали. В 1991 році Каменецький П. Ф. був реабілітований. Схожа доля у багатьох служителів Стрітенського собору, Подольського  В., Туницького  Л., Любарського А. В. та інших. Доля більшості репресованого священства нам не відома, невідоме місце знаходження їхніх могил.

Є певні відомості про останнього служителя Стрітенського собору. Ним був протоієрей Григорій Стефанович Павлось 1900 р.н. Він жив у невеличкому будиночку по вулиці Незалежності 43 (вул. Конотопська до революції; вул. Кірова за радянських часів ). Цей будинок зберігся і до сьогодні. Тут з 1980 року проживає Шавро Валентина Михайлівна. ЇЇ батьки купили цей будинок у доньки Павлось Г.С. після його смерті у 1978 році. Григорій Стефанович був високоосвіченою людиною. Закінчив Ленінградський електро-технічний інститут. До прийняття духовного сану працював інженером-електриком. Математикою і фізикою захоплювався завжди. Міг розв’язати найскладнішу задачу. Виписував науково-технічні журнали. Мав вдома хорошу бібліотеку. Його захоплення передалося і дочці, яка стала економістом. Зараз вона працює і проживає у Києві. Родина Григорія Стефановича та Пелагеї Степанівни була дуже дружною. У ній завжди панувала атмосфера добра, взаємоповаги і розуміння. Тому смерть дружини у 1974 році стала для Григорія Стефановича трагедією. Без дружини він прожив ще 4 роки. Останні роки до нього приїздила донька з Києва та рідні сестри з Полтави. Поховане подружжя на Сорочинському кладовищі (додаток Н). Їхні могили знаходяться поруч з могилою Гервасія, священика Пантелеймонівської церкви. Останнім часом до цих могил приїздить багато людей щоб отримати зцілення душі  і тіла. Кажуть, що ці могили мироточать, адже люди, поховані в них, були сильними молитовниками, вели благочестивий спосіб життя і тому, по молитві, на місті їх поховання можна отримати зцілення.

2.4. Відродження духовної святині Прилуччини

Новий відлік часу для Стрітенського собору розпочався у квітні 2007 року, коли рішенням сесії міської ради його було передано Густинському Свято-Троїцькому монастирю. 17 жовтня 2009 року храм відкрився для прихожан. Ця дата співпала із святкуванням 115-річчя краєзнавчого музею. Знову долі собору і музею переплелись. Міський голова Прилук Юрій Беркут привітав прилучан і зазначив, що обидві події мають неабияке значення для нашого міста.

У стінах оновленого святого храму відчуваєш тишу і умиротворення, душевний спокій, божественну любов і благодать, гармонію із всесвітом. Хочеться вірити, що слова щирої молитви, які йдуть від чистого серця, будуть почуті і Бог дарує многії літа і цьому чудовому собору, і нашому рідному місту, і всім нам.

Благословенна земля прилуцька. Скільки несправедливості, страждань і сподівань зробили відбиток на ній. Як нестерпно боліло її серце, коли закривалися храми, перетворюючись на склади, архіви, книгозбірні чи розбиралися по цеглинах. Здавалося, залишилось зовсім мало до повної руйнації й зубожіння. Проте вона щоразу воскресала й окрилялась.

Прикладом відновлення історичної справедливості стало відродження православного храму в історичній зоні міста Прилуки Свято-Стрітенського собору Свято-Троїцького Густинського монастиря.

У ході дослідження ми з’ясували:

–  архітектурну цінність споруди Стрітенського собору;

–  час побудови, минуле і сьогодення храму;

–  долю людей, життя та діяльність  яких була пов’язана з храмом.

На підставі опрацьованих архівних документів, довідкової літератури, спогадів мешканців міста ми прийшли до висновку, що Стрітенський собор є не лише архітектурна прикраса міста, а й духовна святиня, яка відігравала і продовжує відігравати важливу роль у формуванні духовних цінностей нинішнього і майбутніх поколінь.

Через засоби масової інформації ми хочемо привернути увагу прилучан та гостей міста до цієї унікальної архітектурної пам’ятки, долучитися до її відродження, повернення майна, вилученого в роки закриття і забуття. Хочемо повернути добру пам’ять про усіх хто будував храм, беріг його святині у роки воєнних лихоліть та розгулу атеїстичної сваволі, хто служив у храмі, тих, хто сприяв його відродженню.