Як життєдайне джерело духовності Прилуцької землі Густинський Свято-Троїцький монастир ось уже більше чотирьох століть поширює православну віру по всій Україні, напуваючи кожного, хто сюди приходить, силою віри, надії та любові. Душевний трепіт відчувається навіть на переддвер’ях до обителі, а у монастирських стінах сповна твоїм серцем оволодіває спокій та рівновага.
Унікальні витвори людських рук величаві храми Густині захоплюють своєю красою, внутрішньою оздобою та багатою історією. Серед монастирських будівель привертає до себе увагу невеличка, але досить затишна споруда – церква Успіння Пресвятої Богородиці. Т-подібна за планом будова поєднує церкву, трапезний зал, пекарню, а під фундаментом святині знаходиться родовий склеп Репніних-Волконських.
Воскресенська-церква.-Фото-1920-х-р.
Уперше монастирський храм із трапезною був зведений після спорудження головної Троїцької церкви 1614 року. В «Літописі Густинського монастиря» він згадується як друга церква тепла Успіння Пресвятої Богородиці, при трапезній. У тому ж таки літописі за 1636 рік зазначено: «Того ж року,.. за допуском Божим, за гріхи наші, церква та Божа з усією окрасою та оздобами своїми серед білого дня згоріла аж до основи, також і трапезна (нова була) з теплою церквою і келії нові, що створені були за начальства й ігуменства блаженного мужа отця Теодосія, й інші всі будівлі монастирські упали і згоріли…». Але промайнуло зовсім мало часу і ось уже «літом 1638, відновили церкву теплу Успіня Пресвятої Богородиці і при ній трапезу з келарнею та з іншими потребами, також і келії по обидві боки та дзвіницю старого монастиря сюди перенесли, її ж Бог тоді остеріг від вогню». З того часу, аж до середини ХІХ століття, цю церкву називали Успенською.
Т. Г. Шевченко «В Густині. Трапезна церква». Акварель, 1845 р.
Цікавий опис монастирської трапезної та церкви залишив Павло Алеппський, відвідавши Густиню влітку 1654 року: «…Трапезна довгаста, велика, з багатьма вікнами; у ній два столи. Внутрішні двостулчасті ґратчасті двері, що засовуються в порожнину стіни, ведуть до багатовіконної церкви в ім’я Богоматері; перед іконами, що її прикрашають, благоговієш. Довершують красу обкуті бляхою бані, а вівтар висяває блиском…» Та недовго милувались прихожани цією красою. 1671 року в монастирі трапилась досить велика пожежа, яка знищила вогнем чимало церковних споруд, але церква Успіння Пресвятої Діви Богородиці вціліла, полум’я її не зачепило. З того часу Густинський монастир зводять у камені. Кошти на будівництво храмів жертвували як прості, так і вельможні особи, зокрема, прилуцький полковник Дмитро Горленко і гетьмани України Іван Самойлович та Іван Мазепа. За кошти останнього 1695 року була побудована кам’яна Успенська церква з трапезною, келарнею та пекарнею.
Чернече життя Густині у ті часи йшло розміреним шляхом, у молитвах та щоденній праці. Та спокій обителі порушив указ Катерини ІІ 1786 року про переведення монастиря до розряду позаштатних, тобто залишений на утриманні з його власних доходів, а 1793 року його повністю ліквідовують. Густиня поступово занепадає: братія переходить до інших пустиней, церковне начиння звозять до Чернігова, церкви руйнуються. І лише 1844 року, завдяки зусиллям преосвященного Гедеона, архієпископа Полтавського, монастир вдалося відкрити вдруге, а відбудова його розпочалась саме з Успенської церкви, яку через поховання під нею у склепі праху генерала від кавалерії князя Миколи Григоровича Репніна, почали називати Воскресенською. Малоросійський військовий губернатор Микола Рєпнін дуже любив Густиню, всім серцем вболівав за її відродження. Тому й не дивно, що після його смерті тіло князя знайшло спочинок у цьому святому місці. Ось як про перевезення тіла покійного до монастиря описано в газеті «Скарбниця» за лютий 1994 рік: «… Ховали князя у страшну заметіль. З Яготина до Прилук ще якось змогли добратися, а от далі, через байраки і яруги до Густині, вже ніяк коні не витримували. І ось тоді прилучани самі впряглися в сані і, долаючи хуртовину, через велетенські замети, доправили покійного князя до Густині. Поховали його в підземеллі напівзруйнованої Успенської церкви, у склепі.» На той час церкву відновлювали коштом дружини покійного князя, княгині Варвари Олексіївни Репніної. Вона подарувала храму чимало церковного начиння, а також улаштувала новий іконостас. З часом це місце стало останнім притулком і для інших членів роду Рєпніних.
Через рік після відкриття у 1845 році за дорученням Археографічної комісії для змалювання історичних та архітектурних пам’яток Полтавщини монастир відвідав Тарас Григорович Шевченко. У своїй повісті «Музикант» він назвав обитель «Это настоящее Сенклерское аббатство. Тут есть все. И канал, глубокий и широкий, когда-то наполнявшийся водой из тихого Удая. И вал, и на валу высокая каменная зубчатая стена со внутренними ходами и бойницами. И бесконечные склепы, или подземелья, и надгробные плиты, вросшие в землю, между огромными суховерхими дубами, быть может, самим ктитором насадженными…». В Густині він виконав три акварельні малюнки однакового розміру (17,5х26,9см), які увійшли до альбому «Мальовнича Україна», це: «В Густині. Церква Петра і Павла», «Брама в Густині. Церква Св. Миколая», «В Густині. Трапезна церква».
Трапезна церква постала перед Шевченком у жалюгідному стані. На малюнку видно, що реставраційні роботи тільки-но почалися: напівзруйнована церква, розкидані дошки, чоловічок з відерцем у руках, присівши, займається будівельною справою. Дивлячись на ці ілюстрації, розумієш, скільки потрібно було сил прикласти аби слава про монастир знову піднялась до неба та залунала по всій Україні. Перебуваючи в монастирі, Тарас Шевченко вклонився праху князя Миколи Григоровича, з яким він познайомився ще 1843 року в його Яготинському маєтку. Тоді Рєпнін замовив Шевченку зробити дві копії з портрета Рєпніна-Волконського роботи швейцарського художника Горнунга.
Помалу спливав час, монастирські споруди потроху відбудовували, оновлювали настінні розписи та наповнювали храми церковним начинням. Більше 15 років, починаючи з 1893 року, благоустроєм монастиря опікувався архімандрит Тихон. За період його настоятельства Воскресенська церква була розширена прибудовою двох притворів і отримала художній розпис зсередини.
Але, на жаль, часи підйому сплили досить швидко. Комуністичний режим, що прийшов на зміну імперіалізму на початку ХХ століття, змінив і ставлення держави до церкви. Дісталось і Густині. Після закриття монастиря у 1920-х роках тут розмістилась дитяча колонія для безпритульних. Наприкінці 1923 року в колонії було 70 дітей (52 хлопці та 18 дівчат), 7 педагогічних та 5 технічних працівників. Колонія мала орну землю, сад, город, своє господарство. Тут працювала кузня, столярна, слюсарна та швейна майстерні. В майстернях працювали й діти навколишніх сіл. Усі діти шкільного віку навчалися у своїй семирічній школі. Колонія проіснувала до Великої Вітчизняної війни. За цей час було знищено, зокрема, родову усипальницю Рєпніних, її перетворили на погреб для зберігання продуктів харчування. Історик Володимир Панченко писав: «Домовину з прахом князя викинули: комусь, кажуть, дісталися чоботи Рєпніна (кітель-зітлів), кістки й череп розкидали невідомо де».
У 1927 році Густинський монастир відвідує професор, дійсний член Всеукраїнського Археологічного комітету Микола Омелянович Макаренко разом зі своїм сином та археологом І.М. Самойловським. Микола Макаренко займався вивченням архітектурних пам’яток монастиря. Того трагічного року, 28 серпня, на очах у батька, купаючись у річці Удай, поблизу монастиря втопився його єдиний син Ор. Не було меж горю батька. Він за одну хвилину втратив не лише сина, а й однодумця та помічника, адже з юних літ хлопець разом з Миколою Омеляновичем брав участь в експедиціях, привчався до наполегливої роботи в польових умовах неспокійного життя дослідників-археологів. Поховали Ора тут же в Густині, біля склепів князів Рєпніних-Волконських.
Нині усипальниця під церквою впорядкована, ніші для поховань закриті мармуровими плитами, на яких викарбувані імена похованих тут представників роду, на одній із стін гробниці розміщені їх фотозображення, поновлено й меморіальну дошку Орику. Спустившись вузькими східцями у підземелля, кожен бажаючий, запаливши свічку, може помолитись за їх світлу пам’ять.
Чимало шкоди завдала монастирю й лікарня для психічно хворих, яка розмістилась тут після дитячої колонії. Поряд з лікарнею з 1942 по 1959 роки у цьому місці діяв монастир, у якому знайшли свій прихисток в основному черниці Ладанського Покровського монастиря. Сестри проживали у двоповерховому Варваринському корпусі, а богослужіння проходили у Воскресенській церкві. У важкі роки гоніння на церкву монастирські будівлі поступово занепадали, втрачаючи свою красу та велич. Але історія циклічна, тому й у монастирському житті Густині, після гірких років занепаду, прийшов новий підйом, і Густинська обитель 1993 року відродилась учетверте. Поступово храми відбудовували, оздобили, наповнили новими церковними предметами. 1994 року поштукатурили та побілили ззовні Воскресенську церкву, підняли на ній баню, підправили фундамент. А на початку 2000-х років Воскресенську церкву знову перейменували, і вона отримала свою попередню назву – Успенська.
Старший науковий співробітник
Прилуцького краєзнавчого музею
ім. В.І.Маслова
Ірина БІЛЕНКО